Monday, 5 July 2010

мій звір (продовження)


Спостерігаю за заходом сонця із нашого з тобою таємного місця, - на карнизі даху одного з будинків провулку Крива Липа.

Чекаю на тебе. Останніми днями твої очі стали вже вкотре набувати свого іншого значення. Помічаю це і стає моторошно. Куди дівся мій тихий страх такого тебе? Ти кажеш, що повний Місяць втішає тих, хто хворий, – людей і диких тварин. У його сіянні ховається безтурботність, у дотиках його променів – спокій, заспокійливий вплив на розум і тіло.

Будинки фарбуються в рожевий колір, робляться ніби фантастичними, зійшовшими з картин невідомого майстра. Ще декілька хвилин і місто перетвориться в Місто ходячих малюнків, які переміщатимуться з місця на місце, бігатимуть вузькими вуличками, дзвінко сміятимуться і затяжно плакатимуть, щоб зникнути з останніми променями втомленого сонця.
На сусідньому даху за мною спостерігає кішка. Довго вивчає мене, тоді переплигує плавними рухами через комини, боязко перелазить по ржавим трубам, сідає поруч.

Ти з’являєшся, як завжди, беззвучно, і граційним рухом досконалих пальців подаєш мені лате із затишної кав’ярні декількома поверхами нижче того ж будинку.
-          Гм, наче дві іпостасі жінки розділились, - говориш, дивлячись на мене і кішку поруч. – жінка в міхах і жінка, схожа на кішку, - обоє мудрі, несучі в собі древній Єгипет, обоє із ароматом прийдешньої ночі.

Дивлюсь на мужні риси твого обличчя. Відблиски безвладного до ранку сонця у легких кучерях, довгих віях, гострих скулах. Ти молодий, красивий, повний дорослої розважності і дитячої віри у «Можливо все!». Ти мав бути ангелом… лише очі видають тебе. Що не зробило з тобою життя, зробили роздуми про нього.
Ти просиш мене допити каву залишивши лиш ковток. Обіймаєш чашку по моїй руці. Вдивляєшся у чорну рідину з п’янким запахом:
-          Знаєш, мені завжди здавалось, що люди створені, щоб літати, тому я терпіти не можу людей з важкою кров’ю, як чавун, яка цепками приковує їх до землі. Герой – то не той, хто летить до сонця і, палячи крила, падає вниз, а той, хто вернеться до людей, щоб їм показати куди треба йти. Тягнися до сонця не палячи крила, ти потрібна мені… Ось бачиш цей малюнок з кавинок на дні, - десь там глибоко в тобі тихо сковане льодом сонце просить про свободу, ти ж муруєш над ним стіни.
-          Чому ти шукав мене? Адже шукав, правильно?
-          Так, шукав. Мені потрібна була допомога у боротьбі з безнадією. Боротьба безумства, безглуздості, сірості думок і намірів, заздрості, зради, вбивств і пожирання ще живої плоті собі подібного – людини. Навмисне гасіння світла, надії, бажань. Обрізані крила залишені валятись на потрісканому асфальті. Небо стало покинуте і висміяне людьми, що мене оточували. Болотом обліплені святині лякали холодом.
Якщо попросити нормальну людину відзначити на груповому фото ту, що не з цієї планети, то вона не завжди тицьне саме на інопланетянку. Треба бути художником і зварйованим, ігрищем безкінечних протиріч і нестримним полум'ям, щоб відзначити маленького надсильного ангела у натовпі звичайних людей. Коли ми зустрілись вперше, ти стояла серед них незнана й сама не розуміюча своєї влади.
Я помітив, що ти самотня, сумна. Тобі було б простіше покинути усе і забути навіть про існування цього міста, яке так часто примушує плакати на своїх тротуарах. Та якась невидима сила тримала тебе.
-          Це як у томі ролику «всі ми коли-небудь підемо, та важливо протриматись до кінця у щось вірячи. У цьому і є найбільша перепона, бо здається, що немає нічого такого, у що дійсно варто було би вірити». Життя надто швидко входить в звичку. Я стала для людей щомісячним і щоденним відтворенням тієї істини, що немає границі поміж тим, ким хоче бути людина, і тим, ким вона є.
Чому найважче – це переконати вільного у тому, що він вільний, і у що він спосібний сам собі це довести, варто лиш витратити трохи часу на тренування?
Мовчанка. Ти обіймаєш мене, твоє тепло нагороджує мене за відкритість і я дозволяю собі відчути затишок. Ми подумки побажаємо нічному місту на добраніч, допиваємо залишки кави і сидимо до самого світанку вслухаючись у плітки зірок.

Saturday, 19 June 2010

Ви жалюгідні у своїх примітивних образах нібимужчин, напищеності нібизнаючихжиття. Ви – мізерні. Недолугі і примітивні з придуркувато опухлими п’яними очима, незграбними рухами, нев’язкою мовою. Як можете бути достойні тих жінок, що поруч з вами? Кажете, що випивка допомагає розслабитись, відпочити від турбот, що більше не витримуєте і потребуєте розуміння у цьому штучному, але такому правдивому свинстві? А як же ті, хто витримують усю напругу і на додачу ще й тягнуть вас на своїх плечах?
Самозакохані егоїсти, ви втратите навіть погляд тих сильних жінок, що зараз ще намагаються не зрадити своїм серцям. Як тільки їх серця відмовляться від вас, - усе, що у вас залишиться – це спогади… які, як безумним і годиться, ви заливатимете довгими опустілими в своєму змісті, ночами…

Saturday, 12 June 2010

"мій звір" (про зустріч ангела з вовкулакою).

Світає. По підвіконню струменями біжить сліпий від шаленої ночі дощ. Грію руки гарячою чашкою кави, наче шукаю в ній шлях до душевного спокою.
Ще один ранок у місті загадок, левів, просочених спогадами вулиць і... тебе...

З кожним ковтком гіркого напою по жилах розливаються хвилі тепла, кожна клітинка прокидається чи, може, перероджується.
Ми зустрілись з тобою при такому ж повному місяці. Ти пронизував мене поглядом, недовірливо всміхався. А при наступній ж зустрічі розповів геть усе про себе справжнього. Склалось враження, що ти надто довго чекав на мене.

В ту ніч у повні, на сходах до неба, я сиділа зі шматками торту і слухала про твою тваринну природу, жагу крові.
Знаєш, само по собі людина не може вчинити нічого по-справжньому зварйованого. Та є люди, які вміють запалювати інших. Це їх поклик. Доля. А вже надто запалювати те, що сховане за купою дверей часу, стало проростати в саму людину.

До абсурду спокійно билось моє серце і до безумства природно ти впустив мене у свій таємний світ.
Ми знайомі ще з іншого виміру?

У голові безліч питань і так мало відповідей. Загадки примушують шукати шляхи виходу. Та ця ніч особлива.
Повний місяць.

Знаю, ти також дивишся зараз в небо. "Ще одна жертва місяця. Як і я... " ("майстер і маргарита"). І, як і в тому безсмертному творі хочеться глянути тобі у вічі: "...зараз я поцілую Вас в чоло і до наступного повного місяця Вас нічого не потривожить".

Ледь тепла кава. Віра в те, що ти відчуваєш десь там мій подих і "...заплющ очі і я поцілую тебе..."
ТЫ - Мужчина, которого я уважаю!
Тревоги и слабости этого мира чужды Тебе...

Tuesday, 1 June 2010

Квітка безумства, безглуздості, сірості думок і намірів, заздрості, зради, вбивств і пожирання ще живої плоті собі подібного – людини. Навмисне гасіння світла, надії, бажань. Обрізані крила залишені валятись на потрісканому асфальті. Небо покинуте і висміяне. Болотом обліплені святині.

Thursday, 27 May 2010

Слухай своє життя.
Воно показує усе,
Що тобі необхідно знати про те,
Ким ти можеш бути.

Wednesday, 19 May 2010

Вдалось поскладати руками у голові останки свого логічного мислення і вирватись з ненависного самим містом міста. Щоденні розмови з нерозуміючими і мною незрозумілих, тупі обличчя, система "хреній" і "йопти", задоволення від отримання того, що належить, в боротьбі до крові... Коли "курча, ранок прийшов, хоча міг і не приходити..." Чи годинні розмови і намагання домовитись з такими собі "максимально необов'язковими тіпками"...
Рррррр....
Запригнула в автобус зі здоровезною сумекою їжі, вдягла свої koss і танцювала ритуальний танець перемоги рефлексів над інтелектом. Віднайшла в повідомленнях "Не розмінюйся на те, що задовільняє тебе лиш частково, бо ти заслуговуєш ідеального і найкращого..." Може ця поїздка і дасть мені достатньо сили, щоб дочекатись, побачити і залишити поруч зі собою оте моє найкраще. Адже, якщо зірки запалюють, - значить кому це ж потрібно?!
Інколи, мені здається, що ти можеш стати саме тим найкращим. Що, коли ти видаєшся незворушним, нерухомим і занадто спокійним, то це радше означає, що так реагує тіло на те, що відбувається всередині, десь глибоко. Заціпенінням реагує на вигляд розбурханого і невгамовного моря. Тіло паралізує від небаченого і відчутого. І тоді цю неприродну незворушність ти хочеш ховати за окулярами, за навушниками і за монітором.
Інколи, мені так бракує відкритого тепла: слів ласки, твого "кохаю", "єдина", "моя", що стають правдивими слова моєї подруги "тобі важливо, щоб любили тебе, а ти завжди залишиш за собою повагу. Бо поруч ти будеш зі справжнім чоловіком, а закохуєшся вічно в ідіотів".
Зрештою, я така як є. І ціню ті миті, коли сприймаєш мене такою.Бо, у цьому житті ми зможемо бути такими, якими є. Просто не зможемо бути інакшими.

П. С. Розшукую Мужчину з табличкою "Take my hand and let me lead you back to yourself"
Обіцяю вечірні посиденьки на веранді та щиру посмішку)  

Прага

Tuesday, 18 May 2010

Сам того не понимая, ты разбил мое зеркало. Мы слишком похожи, чтобы я разрешила тебе играть со мной в игру, которую разыгрывала со многими. Остановись сейчас или продолжи с полным осознанием ответственности за меня. Я нуждаюсь в обожании и поклонении, мне нужно все или… все! Во мне нужно тонуть и не искать путей ко спасению. Задыхаться и продолжать впиваться в меня. Сливаться со мной, отдаваться и просить продлить эти минуты. Взлетать так высоко, чтобы голова шла кругом, и молить поднять тебя еще выше. Падать и кричать о верности. Воровать каждую минуту моего присутствия. Опьяняться мной и одурманиваться мною.

Friday, 14 May 2010

Твій секс став одноманітно-рідковиконуваним.

Wednesday, 12 May 2010

Твоя розтягнута синя тінь розтанула у прийдешніх хмарах завтрашнього світанку. Останнім часом тільки з нею мені і вдавались розмови. Ми обоє любили спостерігати за краплями дощу в калюжах, пити запашне какао з подвійною порцією вершків і торкатись кінчиками пальців пелюстків квітів.

Я відпустила тебе у твою вигадану свободу, за яку ти затіяв запеклий бій зі світом. Мені досі важко зрозуміти те, що ж то за свобода, яка зв'язує і спонукає бути нещасним у всіх інших проявах буття, окрім спочатку придуманого? Та, зрештою, чи були б ми вільними, якщо б не вигадали того слова "воля"?

Вкотре, опиняюсь на просторому життєвому полі вибору і можливостей, і, вкотре, чекаю на подану руку з хмари. Попередньо вибране мною стає дрібною розрухою під ногами, комкається безформними глибами і спонукає до затишшя, роздумів.

Нехай цей раз буде так, як задумав Ти...