"мій звір" (про зустріч ангела з вовкулакою).

Світає. По підвіконню струменями біжить сліпий від шаленої ночі дощ. Грію руки гарячою чашкою кави, наче шукаю в ній шлях до душевного спокою.

Ще один ранок у місті загадок, левів, просочених спогадами вулиць і... тебе...

З кожним ковтком гіркого напою по жилах розливаються хвилі тепла, кожна клітинка прокидається чи, може, перероджується.

Ми зустрілись з тобою при такому ж повному місяці. Ти пронизував мене поглядом, недовірливо всміхався. А при наступній ж зустрічі розповів геть усе про себе справжнього. Склалось враження, що ти надто довго чекав на мене.

В ту ніч у повні, на сходах до неба, я сиділа зі шматками торту і слухала про твою тваринну природу, жагу крові.

Знаєш, само по собі людина не може вчинити нічого по-справжньому зварйованого. Та є люди, які вміють запалювати інших. Це їх поклик. Доля. А вже надто запалювати те, що сховане за купою дверей часу, стало проростати в саму людину.

До абсурду спокійно билось моє серце і до безумства природно ти впустив мене у свій таємний світ.

Ми знайомі ще з іншого виміру?

У голові безліч питань і так мало відповідей. Загадки примушують шукати шляхи виходу. Та ця ніч особлива.

Повний місяць.

Знаю, ти також дивишся зараз в небо. "Ще одна жертва місяця. Як і я... " ("майстер і маргарита"). І, як і в тому безсмертному творі хочеться глянути тобі у вічі: "...зараз я поцілую Вас в чоло і до наступного повного місяця Вас нічого не потривожить".

Ледь тепла кава. Віра в те, що ти відчуваєш десь там мій подих і "...заплющ очі і я поцілую тебе..."