Твоя розтягнута синя тінь розтанула у прийдешніх хмарах завтрашнього світанку. Останнім часом тільки з нею мені і вдавались розмови. Ми обоє любили спостерігати за краплями дощу в калюжах, пити запашне какао з подвійною порцією вершків і торкатись кінчиками пальців пелюстків квітів.

Я відпустила тебе у твою вигадану свободу, за яку ти затіяв запеклий бій зі світом. Мені досі важко зрозуміти те, що ж то за свобода, яка зв'язує і спонукає бути нещасним у всіх інших проявах буття, окрім спочатку придуманого? Та, зрештою, чи були б ми вільними, якщо б не вигадали того слова "воля"?

Вкотре, опиняюсь на просторому життєвому полі вибору і можливостей, і, вкотре, чекаю на подану руку з хмари. Попередньо вибране мною стає дрібною розрухою під ногами, комкається безформними глибами і спонукає до затишшя, роздумів.

Нехай цей раз буде так, як задумав Ти...