Спостерігаю за заходом сонця із нашого з тобою таємного місця, - на карнизі даху одного з будинків провулку Крива Липа.
Чекаю на тебе. Останніми днями твої очі стали вже вкотре набувати свого іншого значення. Помічаю це і стає моторошно. Куди дівся мій тихий страх такого тебе? Ти кажеш, що повний Місяць втішає тих, хто хворий, – людей і диких тварин. У його сіянні ховається безтурботність, у дотиках його променів – спокій, заспокійливий вплив на розум і тіло.
Будинки фарбуються в рожевий колір, робляться ніби фантастичними, зійшовшими з картин невідомого майстра. Ще декілька хвилин і місто перетвориться в Місто ходячих малюнків, які переміщатимуться з місця на місце, бігатимуть вузькими вуличками, дзвінко сміятимуться і затяжно плакатимуть, щоб зникнути з останніми променями втомленого сонця.
На сусідньому даху за мною спостерігає кішка. Довго вивчає мене, тоді переплигує плавними рухами через комини, боязко перелазить по ржавим трубам, сідає поруч.
Ти з’являєшся, як завжди, беззвучно, і граційним рухом досконалих пальців подаєш мені лате із затишної кав’ярні декількома поверхами нижче того ж будинку.
- Гм, наче дві іпостасі жінки розділились, - говориш, дивлячись на мене і кішку поруч. – жінка в міхах і жінка, схожа на кішку, - обоє мудрі, несучі в собі древній Єгипет, обоє із ароматом прийдешньої ночі.
Дивлюсь на мужні риси твого обличчя. Відблиски безвладного до ранку сонця у легких кучерях, довгих віях, гострих скулах. Ти молодий, красивий, повний дорослої розважності і дитячої віри у «Можливо все!». Ти мав бути ангелом… лише очі видають тебе. Що не зробило з тобою життя, зробили роздуми про нього.
Ти просиш мене допити каву залишивши лиш ковток. Обіймаєш чашку по моїй руці. Вдивляєшся у чорну рідину з п’янким запахом:
- Знаєш, мені завжди здавалось, що люди створені, щоб літати, тому я терпіти не можу людей з важкою кров’ю, як чавун, яка цепками приковує їх до землі. Герой – то не той, хто летить до сонця і, палячи крила, падає вниз, а той, хто вернеться до людей, щоб їм показати куди треба йти. Тягнися до сонця не палячи крила, ти потрібна мені… Ось бачиш цей малюнок з кавинок на дні, - десь там глибоко в тобі тихо сковане льодом сонце просить про свободу, ти ж муруєш над ним стіни.
- Чому ти шукав мене? Адже шукав, правильно?
- Так, шукав. Мені потрібна була допомога у боротьбі з безнадією. Боротьба безумства, безглуздості, сірості думок і намірів, заздрості, зради, вбивств і пожирання ще живої плоті собі подібного – людини. Навмисне гасіння світла, надії, бажань. Обрізані крила залишені валятись на потрісканому асфальті. Небо стало покинуте і висміяне людьми, що мене оточували. Болотом обліплені святині лякали холодом.
Якщо попросити нормальну людину відзначити на груповому фото ту, що не з цієї планети, то вона не завжди тицьне саме на інопланетянку. Треба бути художником і зварйованим, ігрищем безкінечних протиріч і нестримним полум'ям, щоб відзначити маленького надсильного ангела у натовпі звичайних людей. Коли ми зустрілись вперше, ти стояла серед них незнана й сама не розуміюча своєї влади.
Я помітив, що ти самотня, сумна. Тобі було б простіше покинути усе і забути навіть про існування цього міста, яке так часто примушує плакати на своїх тротуарах. Та якась невидима сила тримала тебе.
- Це як у томі ролику «всі ми коли-небудь підемо, та важливо протриматись до кінця у щось вірячи. У цьому і є найбільша перепона, бо здається, що немає нічого такого, у що дійсно варто було би вірити». Життя надто швидко входить в звичку. Я стала для людей щомісячним і щоденним відтворенням тієї істини, що немає границі поміж тим, ким хоче бути людина, і тим, ким вона є.
Чому найважче – це переконати вільного у тому, що він вільний, і у що він спосібний сам собі це довести, варто лиш витратити трохи часу на тренування?
Мовчанка. Ти обіймаєш мене, твоє тепло нагороджує мене за відкритість і я дозволяю собі відчути затишок. Ми подумки побажаємо нічному місту на добраніч, допиваємо залишки кави і сидимо до самого світанку вслухаючись у плітки зірок.
